понеділок, 10 грудня 2012 р.

Вчителька що співає янголів


у неї вдома день згорів
у неї серед кімнати
на воді
погойдуються тіла
відтяті тишею

вона сідає в крісло
з кавою і човном на щоці
і співає своїх вечірніх янголів

- о прийдіть прийдіть пробіліть повітря в якому я вишу
він був молоденький він молоденький був у нього волосся було каштанове
сонце котик на лавці в’язання у коробці труна червона
о прийдіть прийдіть пробіліть повітря в якому я вишу
принесли його рибалки вранці в нього з очей вода витікала
він був молоденький він молоденький був у нього волосся було каштанове

а потім вона встає з крісла так тихо
що міські табуни нашорошують вуха і біжать невідомо куди
на її чорного гребінця з блискучими каштановими волосинами

дощ стукає в шибку горохом
вікна сопуть
рибалки виймають з води свої сіті
обтирають руки об штани
і мовчки йдуть у гості до її сина

четвер, 6 грудня 2012 р.

Горгона і Персей


 Крейда стукотіла об дошку, сипалася на форму.
 Горгона заклала руки за спину і подивилася на мене тим особливим поглядом, від якого душа опускалася в п’яти, а тіло перетворювалося на камінь.
- Ну, і довго ти будеш з ним панькатися? Турок безголовий!
 Сьогодні Горгона лютувала особливо нещадно. Вона поставила десять двійок. Десять каменів уже височіли в печері, але їй було мало.
 Горгона підійшла до дошки, взяла крейду і перекреслила недорозв’язане рівняння навхрест.
 - Я не встиг! Я зараз допишу!
- Вже пізно! – сказала Горгона, витираючи руки носовою хустинкою. Вкотре за урок відкрила кришечку свого золотого годинника, який носила на шиї. Я побачив - ще залишалося п’ять хвилин.
 Вона струснула волоссям так, що пасмо упало на очі. Її палець, красивий довгий палець повільно посунувся списком приречених.У печері панувала мертва тиша.
 Як завжди.

пʼятниця, 30 листопада 2012 р.

Тернова Магда


І.
урівень з риб’ячими губами квітів
і сонцем украденим із сорочого гнізда
по вівсяному килиму
йде вечірня Магда

села кидають їй услід людей
і хлюпають на плечі синьою темнотою
але вона ще не пробудилася
тільки дві величезні брили ворушаться в неї в кишенях
та вогняним диханням собаки за нею двояться

Магда спить
Магда обережно ступає
розсуваючи перед собою гори
але навіть не ворушиться попіл
у порожньому жертовнику її рота

і лише перисті хмари
та ластівка прибита цвяхом до стіни
бачать
як по терновому килиму
урівень з мовчазними людьми
йде Магда

ІІ.
дівчата в степу відрізають під корінь свої коси
і кидають під ноги собакам
а в кожній косі –
минає літо і суниці не втрапляють до жмень
а в кожній жмені –
сніг і марна дорога додому

Магда спить
Магда тягнеться ковилою
і вже потроху прочиняє вуста
аби собаки
змогли повечеряти й постелитися

Магда крадеться за юнаками
що купалися вночі
із крапель на їхніх спинах робить собі намисто
підпирає їхні вуста терновими патиками
ранить їх один об одного
і відпускає в село старими дідами
з мокрими сітями на плечах

поміж микол степанів і грицьків
світлою смугою
стоїть терновий Ісус
він руками перепиняє солоні чоловічі сльози
і наказує їм вертати назад
до теплих овечих кошар

а Магда вже прокидається
однаково й моторошно дивляться на неї
старі церкви
кланяється й падає навколішки перед нею
марна дорога додому

середа, 28 листопада 2012 р.

Ци Сі


сонце на твоїх литках безконечне як прощання
сидиш ти на подушці хмелю
і скляними нігтями
лоскочеш молодого тремтячого бога

за вікнами твоїми крутяться колеса
червоні сазани у твоїх басейнах
співають про любов і небачені просвіти –
між тугою творення і твоїми обіймами

твоє око всевидяче як пес на ланцюгу
твоє дихання чутливе як мороз по шкірі
і нікуди подітися од твого пронизуючого мороку

стоять у тарілках порцелянових
одноденні твої печалі
і нащадки твої бджолами мерехтять коло вух

а сто ковалів стоячи на колінах
смиренно питають у тебе
а скільки ж смертей
умістилося всередині
бодай однієї твоєї залізної волосини?

Лялька-мулатка


по лезові столу замкнена в коробку ніч стукає
між берегів води розлитої головою влягається
гаряча як жінка що загубила ключ
гірка як цівка рушниці

утікайте!
попелом вояки пролітають червоні діви танцюють
утікайте!
нитками страх підступає волоссям світло обтинає
утікайте!
як ранами зійде білизна страшно вам буде страшно

мав колись мисливець доньку як яблуньку як рибку
дівчинку колискову співучу як віхола дівчинку під подушкою
з дня на день із ночі на ніч співала вона все тихіше
аж поки й не спитала її ніч серед листя гаптованого:

- де батька твого ховати будемо?

Дерево з рудими квітами


посеред костьолу терен вечірній росте
голуб на нього молиться
і одвертає до вікон
погаслі камені життя

на опалі тернові квіти
трубадури й ваганти ллють молоко
і те молоко теж росте
трохи млосно і втомлено виростає

а довкола ратуші походжає весна
зі столітніми оленями за руку
вона різкою виганяє п’яних спудеїв
на дощ і сонце

в той час як під вечірніми квітами терну
помирає пергамент
у зморшках і мідних прожилках

Човни


чиясь рука злегка похитує сльози
на віях потопельниці
яка вже звикла
повільно засинати
всередині полив’яної квітки озера

жито вчиняє білий туман
хитавиця вибирає воду з кожного зернятка
а яловий місяць кришить у воду зірки

тільки зозуля прилітає щоночі до спалахнулої рибини
брунькуватись мерехтіти і шукати
павичеві кучері вікон
дитячий плач на порозі
колядку коло воріт

а знаходить лише пісок
на денці зеленого ока потопельниці

вівторок, 27 листопада 2012 р.

Господиня

жінка медуза
жінка тепла пляма моря
голосом у якому всі померли
світить лампади
з риб’ячих кістяків

жінка бронзових зап’ясть
жінка підземних птахів
закликає з полудня акторів бродячого цирку
голосом
у якому діти
перекинулися човнами

з морської піни виходять люди
замислені і розстріляні
аби по тоненькій піщаній косі
по солоних обмілинах
зайти нарешті всередину величезної мушлі
на якій
жінка кит
жінка опалий вітер
ночами грає велику жалобу 

неділя, 25 листопада 2012 р.

Сніги небесної печалі



 Вночі випав сніг, летів у темному вікні, заліплював шибку. Малий прокинувся і вперше не почув, як за стіною перевертається дід, заходячись глибоким хрипінням, як  рипить потривожене ліжко.
 Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру. Стежив упівока за невпинним падінням снігу і думав про те, що дід обіцяв з ним вибратися на озеро – там шелестів очерет, наспівуючи пісні вітру, а з того боку криги – якщо змести сніжок – рухалися сонні табунці риб.
 За вікном він побачив жінку. Була вона білою, як сніг, ніби народжена з нього. Пройшла, не дивлячись, повз його кімнату і – він чув – спинилася біля дідового вікна. Соне, колисай мене, тихий соне, тихий, тихий…
 - Вставай, маленький, - сів біля нього батько.
 Він побачив, що в кімнаті світло від снігу і кинувся до вікна.
 Але батько вхопив його за руку.
- Все, - сказав батько. – Немає вже нашого діда.
 І тоді він почув, що будинок повний людей.
 «Немає, - подумав малий. – Як це? І не буде? Зовсім-зовсім?»
 Дід лежав на столі, жовтий і маленький. Підборіддя, беззубий рот, ріденьке сиве волосся.
 Малий дивився на нього, навіть не зразу зрозумівши, що по щоках пливуть сльозини.
 Привезли великий ящик – труну. Вона стояла біля будинку, закриваючи піввікна, на тлі якого сиділа жінка, наче зіткана зі снігового сяйва. Він дивився їй в очі, але вона так і не поглянула на нього. Дивилася лише на діда – зимно й байдуже.
 - На кладовищі відспівувати не будемо. Ти ж знаєш, він не любив попів.
-  Я хочу вдома. По-людськи. Треба позвати Кошіля.
- А він придибає? Сніги високі…
- Не було такого, щоб не прийшов. Совісний батюшка. За це й одбув своє…
- Так ти позви, позви. Я за копачами.
- Горілка знаєш де?
- Сам ставив, знаю.
 Плакали, витираючи почервонілі очі, і малий плакав разом з ними.
- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…
- Побудь тут, - сказала мама і відвела його в спальню.
 Він сидів, стиснувши коліна. Озеро, пагорби яру, ворони, димок, невідомо звідки…
 - Сюди, батюшко.
 Малий побачив дрібненького дідуся-попа з чудним прізвищем Кошіль, з сивою бородою, в дивному капелюсі і в старенькому пальто. В руці тримав потерту валізу.
- Не бійся, дитино, - сказав він, хукаючи на пучки. – Ну й сніг!
  Кошіль скинув пальто і витягнув з валізи довгу чорну сукню. Просунув у неї голову.
- Я люблю сніг, - сказав малий. – Як виросту, поїду на Північ. Там сніги лежать завжди.
 Незнайомий дідусь зігнувся ще більше. Може, для того, щоб було зручніше одягти на шию мідний ланцюжок. Зігнувся і стояв, сивий і смішний.
 Люди взяли до рук тонкі свічі, загорнуті в хустинки. Кошіль шелестів губами і книгою. Троє півчих у хустках тягнули жалісне й незрозуміле.
- Хто то в головах? – запитав малий маму, але мати знизала плечима:
- У головах нікого немає. Що ти собі вигадав?
- Рідні, підходьте ближче.
  Кошіль поклав йому руку на тім’я. Долоня священика тремтіла – по тому, як він гортав обшарпаний псалтир, малий пересвідчився: то вже стареча хвороба, а не хвилювання. Бо ж від Кошіля йшов спокій, саме так, відчуття, що справа ця йому до осоруги звична, і плакати зовсім не треба - якби  вона, вельможна гостя,  не сиділа у діда в головах, покивуючи священику як давньому знайомому. Біле обличчя лагідно усміхалося.
 Кошіль дивився перед себе, незмигно й відсторонено – малому здалося, що він її  не бачить, як не бачить її ніхто, крім нього.
 Діда винесли з будинку, вдаривши тричі об поріг.
 Усі заметушилися, розхапали притрушені інеєм вінки.
 Залізно брязнули ворота.
 З неба, наче пісня,  полинув сніг.
- Ти її вже ніколи не побачиш, - сказав Кошіль і вийшов у засніжене плетиво стежок, ледь перехиляючись набік і притримуючи вказівним пальцем валізку, щоб не розгойдувалася в руці.
 Малий дивився на снігові замети. Легкою вервицею в них проступали сліди Кошіля, за мить глибшали, провалювалися. Він не бачив, але знав, що то назирці за священиком квапилася біла гостя, народжена снігом небесної печалі.


пʼятниця, 23 листопада 2012 р.

Втеча



Він запалив сірника і, доки той гаснув, роздивився будинок. Східці, запах цвілі, перекинутий комод, стілець посеред кімнати. Ніби втікали, подумалося йому. Він знав, як це – тікати.
 Старі жовклі газети шелестіли від вітру.
 Він сів і прихилився до стіни. Дихав уже спокійніше.
 Пекло у лівому боці – біль то вщухав, то знову розгорався.
 «Може, на цей раз обійдеться», - думав він, п’ючи цю затишну пітьму. Але знав напевно: ні.
 Він заплющив очі. За вікном колихалися дерева. Шум вулиць долинав, ніби крізь сон.
 Унизу голосно стукнули дверцята. І вдруге, і ще, і ще.
 Він прислухався.
 Східцями підіймалися.
 Тіло вкрилося сиротами, але він умить спинив той зрадливий дріж.
 Підіймалися мовчки, впевнено – ніби цей дім їм був давно знайомим.
 Двері відчинилися – і він знову побачив їх.
 Скупе світло ліхтарів кинуло величезні тіні, змішало їх, і здалося, що людей в кімнаті ще більше.
 Зняли верхній одяг.
 Сіли за стіл – як він не помітив його відразу? – довгий, зі спущеним обрусом. Хтось дістав з буфету склянки, хтось – хліб, рибу і виноград.
 Він сидів поміж ними.
 Зігнутий у плечах чоловік накинув одежину і – він йому знову кивнув – тихо причинив двері.
 Лише тепер він відчув смак вина, черствого хліба, а риба видалася йому такою смачною, як ніколи й ніде.
 Тепер уже не потрібно тікати, думалося йому, і він кидав до рота виноград. Зернятка хрускотіли на зубах.
 Вітер, залітаючи у відчинене вікно, шурхотів газетами.
 «Зараз, ще трохи», - подумав він, гладячи по голові жінку. Відчував тепло тіла, притиснутого до його колін.
 Він підвівся, і коли у двері увірвалася сторожа, вийшов назустріч. Кімнату залило сяйво.

Березень



вранці мені переламали хребта
а вночі від запалення легень
помер останній австрійський імператор Карл

ми лежали поруч
біля поїзда
що тільки-но відтав після зими

пероном походжали паничики
і панночки в паризькому хутрі
а він був мертвий настільки ж
як зелена щука що пролетіла над нами з проталин
несучи в зубах фамільні коштовності

починався перший у житті дощ
поза моїми корчами на бруківці
поза шкельцями його пенсне
поза хмелем його майже прозорих очей

дощ облягав усіх так щільно
що годі було розгледіти щось
навіть великі вокзальні двері
навіть архирея
що обережно проносив свою рясу
над калюжами

а ми були зовсім сухі
смушки його коміра дихали так вільно
як мої легені
я сміявся без причини
і вже забував про те як мені болить

його чоботи з-під брезенту пахли сирістю і конваліями

тим часом двірники пішли спати
мені ставало все гірше і гірше
йому все було байдуже
мимо нас
ішли на роботу шевці
скакала з диму кіннота
дибали старчихи в картатих хустках
і всі вони питали

це ви?
це ви?
це ви?

але ніхто не знав
з ким вони говорили

четвер, 22 листопада 2012 р.

Узбережжя



знайди мене слухай знайди мене
я неподалік
поворуши волосся сонної негритянки
торкнися рук тремтячого бога
випий усю мілину
я неподалік знайди мене
слухай знайди мене

я неподалік я мідія
відтінюй мене своєю сіллю і співом
поріж мені руку гострим плавцем
покажи мені наших кислих мурахів
я неподалік
я гриб кам’яний

скажи ну слухай скажи
куди під час народження перебігає смерть
і навіщо вона кіптявою замазує леза моїх колін
і навіщо мій крик смородом вертається до мого рота

ти знайди мене я мідія
бо якщо зараз не знайдеш то
мої стулки закриються
і я знову поповзу в море
а ззаду сміятимуться камені
порожні мов тіло жінки
що народила приплив