сонце на твоїх
литках безконечне як прощання
сидиш ти на
подушці хмелю
і скляними
нігтями
лоскочеш молодого
тремтячого бога
за вікнами твоїми
крутяться колеса
червоні сазани у
твоїх басейнах
співають про
любов і небачені просвіти –
між тугою
творення і твоїми обіймами
твоє око
всевидяче як пес на ланцюгу
твоє дихання
чутливе як мороз по шкірі
і нікуди подітися
од твого пронизуючого мороку
стоять у тарілках
порцелянових
одноденні твої
печалі
і нащадки твої
бджолами мерехтять коло вух
а сто ковалів
стоячи на колінах
смиренно питають
у тебе
а скільки ж
смертей
умістилося
всередині
бодай однієї твоєї
залізної волосини?
Немає коментарів:
Дописати коментар