Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру. Стежив упівока за невпинним падінням снігу і думав про те, що дід обіцяв з ним вибратися на озеро – там шелестів очерет, наспівуючи пісні вітру, а з того боку криги – якщо змести сніжок – рухалися сонні табунці риб.
За вікном він побачив жінку. Була вона білою, як сніг, ніби народжена з нього. Пройшла, не дивлячись, повз його кімнату і – він чув – спинилася біля дідового вікна. Соне, колисай мене, тихий соне, тихий, тихий…
- Вставай, маленький, - сів біля нього батько.
Він побачив, що в кімнаті світло від снігу і кинувся до вікна.
Але батько вхопив його за руку.
- Все, - сказав батько. – Немає вже нашого діда.
І тоді він почув, що будинок повний людей.
«Немає, - подумав малий. – Як це? І не буде? Зовсім-зовсім?»
Дід лежав на столі, жовтий і маленький. Підборіддя, беззубий рот, ріденьке сиве волосся.
Малий дивився на нього, навіть не зразу зрозумівши, що по щоках пливуть сльозини.
Привезли великий ящик – труну. Вона стояла біля будинку, закриваючи піввікна, на тлі якого сиділа жінка, наче зіткана зі снігового сяйва. Він дивився їй в очі, але вона так і не поглянула на нього. Дивилася лише на діда – зимно й байдуже.
- На кладовищі відспівувати не будемо. Ти ж знаєш, він не любив попів.
- Я хочу вдома. По-людськи. Треба позвати Кошіля.
- А він придибає? Сніги високі…
- Не було такого, щоб не прийшов. Совісний батюшка. За це й одбув своє…
- Так ти позви, позви. Я за копачами.
- Горілка знаєш де?
- Сам ставив, знаю.
Плакали, витираючи почервонілі очі, і малий плакав разом з ними.
- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…
- Побудь тут, - сказала мама і відвела його в спальню.
Він сидів, стиснувши коліна. Озеро, пагорби яру, ворони, димок, невідомо звідки…
- Сюди, батюшко.
Малий побачив дрібненького дідуся-попа з чудним прізвищем Кошіль, з сивою бородою, в дивному капелюсі і в старенькому пальто. В руці тримав потерту валізу.
- Не бійся, дитино, - сказав він, хукаючи на пучки. – Ну й сніг!
Кошіль скинув пальто і витягнув з валізи довгу чорну сукню. Просунув у неї голову.
- Я люблю сніг, - сказав малий. – Як виросту, поїду на Північ. Там сніги лежать завжди.
Незнайомий дідусь зігнувся ще більше. Може, для того, щоб було зручніше одягти на шию мідний ланцюжок. Зігнувся і стояв, сивий і смішний.
Люди взяли до рук тонкі свічі, загорнуті в хустинки. Кошіль шелестів губами і книгою. Троє півчих у хустках тягнули жалісне й незрозуміле.
- Хто то в головах? – запитав малий маму, але мати знизала плечима:
- У головах нікого немає. Що ти собі вигадав?
- Рідні, підходьте ближче.
Кошіль поклав йому руку на тім’я. Долоня священика тремтіла – по тому, як він гортав обшарпаний псалтир, малий пересвідчився: то вже стареча хвороба, а не хвилювання. Бо ж від Кошіля йшов спокій, саме так, відчуття, що справа ця йому до осоруги звична, і плакати зовсім не треба - якби вона, вельможна гостя, не сиділа у діда в головах, покивуючи священику як давньому знайомому. Біле обличчя лагідно усміхалося.
Кошіль дивився перед себе, незмигно й відсторонено – малому здалося, що він її не бачить, як не бачить її ніхто, крім нього.
Діда винесли з будинку, вдаривши тричі об поріг.
Усі заметушилися, розхапали притрушені інеєм вінки.
Залізно брязнули ворота.
З неба, наче пісня, полинув сніг.
- Ти її вже ніколи не побачиш, - сказав Кошіль і вийшов у засніжене плетиво стежок, ледь перехиляючись набік і притримуючи вказівним пальцем валізку, щоб не розгойдувалася в руці.
Малий дивився на снігові замети. Легкою вервицею в них проступали сліди Кошіля, за мить глибшали, провалювалися. Він не бачив, але знав, що то назирці за священиком квапилася біла гостя, народжена снігом небесної печалі.
Немає коментарів:
Дописати коментар